Андрій Добромиль– сержант Академії сухопутних військ ім. П. Сагайдачного, де зараз навчається для здобуття звання лейтенанта. За освітою – програміст. У 2014 - 2015 роках брав участь у військових діях на Сході України в артилерії. Попри молодий вік (23 роки), він побував у Пісках, Широкиному,  Дебальцево, Волновасі та інших гарячих точках Донбасу. Про бойовий шлях хлопця – у нашому інтерв’ю.

— Чому ти обрав артилерію замість програмування?

— У дитинстві моїм своєрідним стартом була активна участь в таких організаціях як "Пласт” і "Сокіл”. Під час Майдану я став замісником голови Штабу національного спротиву у Зборівському районі (Андрій родом зі Зборова, Тернопільська обл. — В. Д.) й  учасником майже всіх майданівських подій. Коли почалися події на Сході,  ми разом із друзями  вирішили, що вдома нам сидіти не треба.  Я хотів піти саме на контракт із ЗСУ і подавав документи в різні військові частини на різні посади. Скажімо, Хмельницький полк спецназу і  80-та окрема десантно-штурмова бригада. Але, як то кажуть, не склалося, хоча за фізичною підготовкою я і туди, й туди проходив, позаяк мої переконання і переконання військового командування цих підрозділів не збігалися. Тоді я  поїхав у Старичі, де вирішилося моє майбутнє як артилериста, там під час розприділення (вибирали, хто в який рід військ піде), сидів майор, до якого я підійшов і представився.  Він зі мною поговорив і, прочитавши мою біографію й особисту справу, сказав, що бути солдатом – то не моє і краще мені вивчитися на офіцера. Я його послухав і все одно пішов в артилерію.

— Який випадок за час перебування на передовій тобі запам’ятався найбільше?

— Приїхали ми якось на вогневу позицію, це було вночі. Всі 6 машин стали на свої позиції і я почав їх наводити в ціль, це робиться за допомогою бусолі (такий прилад, що стоїть на тринозі, крутиться на 360 градусів і показує точні дані про напрямок). Я наводжу бусоль на машину, яка крутить башню так, щоб влучити у ціль, при тому вона має мене, скажемо так, "бачити”, а оскільки то була ніч,  на апарат я прикріпляв ліхтарик і машини наводилися на світло. В одній із тих машин був мій напарник Дімон, який, як мені тоді здалося, спрямував ствол кудись в інший бік. Добре, що ми тоді не стріляли, позаяк вже зранку побачили, що на всіх машинах стволи дивляться в одну сторону, а на Дмитровій  в іншу сторону. Він, замість того, щоб навестися на мій вогник, навівся на якусь зірку. От так Дімон ледь не став зоряним винищувачем. Було чимало й поганих випадків, про які я не дуже хочу згадувати.

— Яким було ставлення місцевих до вас?

— Є різні люди. Скажімо, у Маріуполі, коли ми будували захисні споруди, місцеві мешканці підходили й запитували, чи, може, нам чогось бракує й пропонували свою допомогу. Якось у нас закінчилась вода, я взяв бідони, сів у машину й полями-лісами поїхав до найближчого населеного пункту. Бачу – на подвір’ї "бабушка" (бо бабцею її назвати язик не повертається) зі шланга поливає город. Підходжу до неї та й запитую, чи можна набрати води. Вона мовчки глянула на мене, закрутила кран з водою, змотала шланг і так само мовчки замкнулася в хаті. Я, звісно, розумію, що їй в голову вбили про "захватчиків”, але шкодувати води, то трохи дивно, як на мене... Бувало й таке, що ми пили жовту воду, якою миють машини — іншої ж не було. Щоправда, волонтери потім привезли дистилятор і стало легше. Зате з одного сухпайка я можу приготувати 20 страв (Усміхається — В. Д.). Наприклад, сніданок у нас складається зі 100-грамового печінкового паштету, двох пачок галет, банки перлової каші з яловичиною (325 гр), пакетика розчинної кави, пакетика цукру. На обід і вечерю майже те саме, хіба до вечері ми маємо ще два пакетики меду. Якось я надіслав сестрі один такий комплект. Вона запитала, як це можна їсти, воно ж не смачне. Скажу більше: коли не було іншого виходу, ми ласували тим.

— Як вважаєш, жінки можуть воювати на рівні з чоловіками, чи війна — то не жіноча справа?

— У них це чудово виходить, адже чимало жінок воюють на передовій. Однак я би не хотів мати бійців-жінок у своєму підрозділі. Бо, як-не-як, жінка в чоловічому колективі завжди привертає увагу, а це не вельми позитивно впливає на моральний стан чоловіків. Але це моя думка як артилериста. Жінка у моєму підрозділі для мене, щиро кажучи, трошки була б тягарем. Але для прекрасної статі є чимало професій (наприклад, снайпер), в яких вони значно вправніші за нас.

— Які поради ти можеш дати тим, хто одразу після школи рветься у ряди військових?

— Не йдіть туди (Усміхається — В. Д.). Це, звісно, жарт. Після школи краще здобути якийсь додатковий фах, однак для тих, хто одержимий цим бажанням, ліпше вступити на військові кафедри або ж моя основна порада: підпишіть контракт на півроку й подивіться, чи справді армія — то ваше. Щоправда, розірвати контракт треба згідно з буквою закону. Головне — не ідеалізувати військову справу й бачити у війні романтизм. Артилеристів часто називають "богами війни”. Ми ж просто виконували свій обов’язок, і думаю, виконали його добре.

Спілкувалася

Вікторія ДЯЧЕНКО,

учениця 11–А класу СЗШ №96