Учні нашої школи під патронатом вчительки християнської етики Ступець Л. Й. відвідали геріатричний пансіонат, що на вулиці Медової Печери. Одинадцятикласники були вражені після спілкування зі старенькими. Свої враження у невеличкі нариси вклала учениця 11-А класу Вікторія Дяченко.

ТРИ ІСТОРІЇ В'ЯЗНІВ СТАРОСТІ 

Автор Вікторія Дяченко

*** 
Пані Марії 60 з лишком років, за освітою — економіст. Розмовляє жваво, багато усміхається, коли робиш компліменти — щічки вкриваються рум'янцем. Рухи її витончені й легкі. Справжня леді. Про те, як опинилася у гаріатричному пансіонаті, розповідає вже зовсім іншим голосом, уривчасто: 
- Усі мої на Личакові. Донька, чоловік. Він у мене військовим був, тож світу трохи виділа з ним. Ми потрапили в аварію. Я єдина вижила. А через проблеми із серцем сюди прийшла - доживати віку, - красиві сині очі дивляться в одну точку, голос здригається. Поспішаю перевести розмову в інше русло: 
- Чим ви займаєтесь тут? Може, читаєте щось? 
- Радіо слухаю. "Львівська хвиля" найсвіжіші новини ми повідає, то я часто вмикаю. А ще кросворди розв'язую, іноді в телевізор заглядаю. Книжками не перебираю - читаю все, що під руки трапиться. Хоча... більше згадую. Життя після того поділилося на "до" і "після". У моєму попередньому світі було усе, були мрії, були плани, а зараз... зараз я живу минулим. 
- Зате метелики є, - знову веду розмову в інше русло. Пані Марія всміхається і стає молодшою років на 10. Особливість її кімнати в тому, що на стінах, тумбах, холодильничку і мікрохвильовці — повсюди наклеєні метелики різних кольорів і розмірів. 
Жінка жартує, що метелики в неї навіть у голові. Кімнатка маленька, але дуже-дуже затишна. Від серпня бабуся не виходила звідси, бо травмувала ногу. Зараз чекає весни — щоби вийти надвір і дивитися, як цвіте липа. Це її найзаповітніше бажання... 
*** 
Щоб знайти пана Володимира, йдіть на звук акордеону. Музикант, юрист, він у минулому працював у поліції. Коли дивишся на нього, то не віриш, що ця оптимістична й повна життя людина справді живе тут. Не повірили йому й працівники пансіонату, коли він сам прийшов себе "здавати". 
- Я пішов з дому, бо відчув себе лишнім. Ось так: поклав ключі на стіл, узяв паспорт, акордеон і пішов. Моя друга дружина (перша померла - В. Д.), вельми віруюча жінка, попросила пастора-п'ятдесятника найняти адвокатів, і тепер моя квартира більше не моя. 
- Але ж ви юрист, чому не спробували боротися за своє? 
- З ким боротися? З неправдою? Я часом тако думаю, жи то так було задумано, щоб я опинився тут. Бодай людям тутай весело, коли на акордеоні граю. Хоча і вони бувають різні. Головна проблема в тім, що здорових сусідять із душевно хворими. 
На питання, чи добре йому в пансіонаті, спершу мовчить, потім каже: 
- Хіба ТУТ,- промовиста пауза,- може бути добре? Але хоча б дах є над головою і спокійно. Дехто мешкає ту вже 13, 25 років. Я ж - всього рік. А на жінку зла не тримаю, нє. Вона часом телефонує, запитує, як я. Але не навідує. Чужі частіше навідують, аніж свої. Знаєте, як то боляче, коли до інших приходять, а до тебе - ні, - його кошлаті брови хмуряться, погляд на якусь мить застигає, потім знову ясніє. - Але я не засмучуюсь, акордеон зі мною - і вже веселіше. Хочете, ще одну зіграю? 
*** 
Софія Іванівна у минулому викладала музику. Говорить багато, сипле музичними термінами, коли всміхається - на щічках з'являються симпатичні ямочки. Через що (чи через кого) опинилася тут, говорити не хоче. На тумбі поруч ліжка - її світлина. Тоді жінці було 23. 
- Мені так бракує спілкування, ви навіть уявити не можете. Моя сусідка не вельми любить, коли я граю на акордеоні, і говорити теж не хоче. Сидить собі та й мовчить. А я спілкуватися хочу, розумієте? Грати хочу, а після довгої гри з'являється задишка. Аритмія у мене. 
- Нашу Софію Іванівну навіть на телебачення запрошували, співала у дуеті з Христиною Соловій, - докидає волонтерка. 
Бабуся шаріється, але тут же додає, що голос у неї - альт, і найулюбленіша її пісня — "Туман яром, туман долиною". Кладе акордеон поперед себе і починає грати танго - на прощання. Її обличчя враз серйознішає, очі дивляться кудись вдалечінь, інструмент красиво вигинається у старечих руках. Видно: жінка повністю віддалась своїй справі, грає натхненно і віртуозно, грає, наче востаннє. 

Дивишся на цих стареньких, у минулому - успішних людей, котрих занесло у цей похмурий дім з яскравими стінами, зі стінами, схожими на в'язницю. Бо ніякі маки чи волошки не замінять відсутності пластикових вікон, місцями облупленої штукатурки і старих дерев'яних дверей з липкими та хиткими клямками у кімнатах його мешканців. 

Дякую, Людмило Ступець, за цей день. За те, що організували поїздку в пансіонат. У вухах досі слова однієї з бабусь, до котрої ми навідалися з гостинцями: "Ніколи, ніколи не віддавайте рідних сюди. Чуєте? Ніколи!"."